Храм що очікує на спасителя

Храм, що очікує на спасителя

Петриківщина відома здебільше як унікальне явище українського і світового народного мистецтва, батьківщина древнього розпису. Та не усі знають, що на території селища є архітектурний об’єкт, гідний уваги туристів та допомоги держави

Стоїть у серці Петриківки старовинна архітектурна родзинка, що не тільки здатна розповісти про славетне минуле цього козацького краю, а й передусім викликає тяжкі роздуми про долю наших духовних святинь, не належне ставлення до них сучасників. Се церква Різдва Пресвятої Богородиці, або Біла церква, як її називають в народі.

Побудована одразу після руйнації Запорізької Січі на кошт козацької старшини, вона нині обезглавлена та спустошена, мов розрита грабіжниками древня могила. Вже декілька десятків років святиня без куполів - тож під час служби тут можна побачити небо.

Перекази говорять, що саме наслідуючи бажання останнього гетьмана Запорізької Січі Петра Калнишевського, козаки почали будували цей цегляний храм. Та величі духовної святині славетний Калниш вже не побачив – згинув у засланні на Соловках. А церква лишилася у спадок нащадкам козаків як згадка про останню добу розквіту запорізької вольниці. Року власної побудови 1812-го, храм виглядав величним: цегляний, з колонами, тридільний, з напівкруглою вівтарною частиною і притвором. Будівлю згодом окували металом і окрасили білим кольором й стали називати за це «Білою церквою». Трипрестольний храм славився далеко за межами селища. У вівтарі його зберігалася одна з найбільших святинь петриківської землі — ікона Божої Матері з преподобними Антонієм і Феодосієм Печерськими, до якої приходили молитися парафіяни зі всієї округи. (На центральному ж престолі храму знаходилася ікона на честь Різдва Божої Матері. Лівий престол був присвячений апостолу Андрію Первозваному, правий — покровителю запорозьких козаків Святителю Миколаю).

У 30-ті роки минулого сторіччя до церкву прийшла біда: більшовики розстріляли священиків, древні книги та церковний реманент знищили, як і унікальний розпис стін. У будівлі ж влаштували клуб, потім зерносховище, сховище хімічних речовин. Після Вітчизняної святиню теж не пощадили –підпалили. Прикро, що й часи Незалежності не додали якісних змін, на ремонт пошкодженої будівлі коштів у держави поки не знайшлося.

Та в 2004 році доля подарувала церкві гарного настоятеля, який опікується нею до сьогодні та намагається власними силами зберегти святиню, захистити від остаточної руйнації. Архімандрит Іов багато зробив для збереження храму – встановив у ній вікна, двері, в одній з престолів зробив дах, щоб хоч трохи захистити святиню від руйнації. Поряд же Білої Церкви побудував ще одну тутешню духовну родзинку – невелику та немов вимальовану дерев’яну церкву на честь апостолів Петра і Павла, що вже освячена. Новому храму є чим здивувати парафіян та туристів: він пахне смерекою(дерево привезли з Західної України), а іконостас церкви – справжнє диво різьблення.

-«Відродив би й Білу церкву – зазначає батюшка, та наразі земля що була у її власності ще не передана у громаду. Є проблеми з оформленням документації. Та це все затягується.»
За законом, Біла церква - пам’ятка архітектури. Тож не можна без дозволу влади ані цвяха тут вбивати. Влада ж району вже неодноразово звернулася до державних органів за вирішенням питання ремонту та відбудови храму, та роки минають, а церква все очікує на допомогу.
Тож вже не один десяток років стоїть, засмучена мов стара мати яку лишили на призволяща злії діти, Біла церква.

Шкода, бо цікавий храм туристам, линуть вони сюди, мов мухи на мед, дізнавшись, яка древня.

Хустка Катерини ІІ
Під час нашої подорожі у Петриківку, отець Іов докладно розповів про храм, познайомив з історією його побудови. А ще показав місцевий артефакт, що зберігається у вівтарі церковному – хустка Катерини ІІ. Його нещодавно подарувала церкві мешканка селища.

Досі переказують петриківчани спомин про те, як їх селище під час подорожі в Катеринослав відвідала Імператриця. За велінням князя Потьомкіна, назустріч її кареті, вийшли місцеві мешканці на так званий «Брильовий шлях». Серед інших була й удовиця, на прізвища Головата, що мала дев’ятьох дочок. Коли цариця вийшла з карети, селянка запропонувала їй яблука. За щедрість цариця подарувала жінці власну хустину та пророчо промовила: «Коли завершиться будівництво церкви Різдва Пресвятої Богородиці – повісте хустину на ікону Божої матері! Се буде на добро. » Ту шерстяну хустину, прикрашену вишивкою, довгий час носили місцеві мешканки й лише нещодавно вона потрапила у храм, мов заклик до відродження духовної обителі.
Пророчий сон
Говорячи про долю храму, разом з батюшкою, йдемо до однієї з старіших мешканок Петриківки, 92-річної бабусі Ярини Стативи, - тої самої, що принесла у церкву хустину. Бабуся мешкає на сусідній вулиці та не зважаючи на вік, добре пам’ятає, якою величною була Біла церква. Жінка зустріла нас радо, з теплотою згадала колишню церков, власні молоді роки.
«- Храм був завжди повний людей( приход в 7,5 тисяч). По річці Чаплинці до нього навіть човнами плавили. Я теж любила до церкви ходити. Маленька було, пам’ятаю, шукає мене вдома мама. А я – в церкві козацькій милуюся розписом. Що вона – козацька це ще дід розказував. Та більшовики у 30-х знищили ту красу: у старий колодязь покидали книги, хрести, лампадки з храму. Діти, дорослі мешканці села, не спали ночами - не зважаючи на забобону лазили у яму, викрадали ті речі, приносили додому – шкода було, що згинуть. 

Наразі церкві вже дещо вернули. От і платок Катерини ІІ, що потрапив мені до рук від нашої петриківчанки Катерини Назаренчихи, (їй передала хустку двоюрідна сестра), передала у церкву. Вірю, що правильно зробила – всміхається усіма зморшками бабуся: нещодавно мені сон наснився що у нашу Білу церкву люди йдуть з усіх сторін. Кажуть: «Беріться за руки – та й йдіть! Храм козацький – відроджуємо та Рідну Україну!»
От і я вірю, що відродиться церква. Бо ж ми її любимо, живимо нею. Вона - мов душа народну нашого, наболіла, та головне - жива!

Анфіса Букреєва, Дніпропетровщина